Відповідь США на ворожу діяльність Кремля занадто часто була дуже м’якою — ЗМІ
Попри десятиліття шанобливого ставлення і закликів до партнерства, Путін все одно вирішив вторгнутися в Україну
Відколи Володимир Путін вперше прийшов до влади у 2000 році, кожна ворожа дія чи нехтування демократичними нормами з боку його режиму готувала підґрунтя для більш зухвалих порушень у майбутньому.
Починаючи з президентів Клінтона і Буша на початку 2000-х років, реакція США на зловмисну діяльність Кремля надто часто була надмірно поблажливою, пише Артур Каландаров у своїй колонці на The Hill, передає ZN.UA.
Поки Путін прокладав шлях до нинішньої системи дезінформації в Росії, президент Клінтон втішав його тим, що його діяльність перебуває під пильною увагою громадськості. Десять місяців потому президент Буш заявив світові, що він «поглянув у душу» Путіна і знайшов у ньому «надійного» партнера.
Дії Клінтона і коментарі Буша свідчили про непохитну зацікавленість Вашингтона у спробах знайти партнера для співпраці там, де його не було. Путін тоді вже був тим, ким він є сьогодні. Політичні вбивства, обмеження преси та відкрите втручання у вибори визначали спосіб дій Кремля у 2004 році, так само як і у 2024 році. Шанобливі коментарі американських високопосадовців у цей ранній період додали видимість легітимності, яка ненавмисно підтримала дедалі авторитарніший режим Кремля.
У 2004 році, коли Росія здійснила «очевидне і грубе» втручання у президентські вибори в Україні, США доклали чимало зусиль, щоб уникнути критики на адресу Кремля.
Під час прес-конференції, де журналісти неодноразово запитували про кричущу причетність Москви до спроби вкрасти вибори в Україні, держсекретар Колін Павелл лише зазначив, що «мав гарну розмову з міністром закордонних справ Росії Лавровим», оскільки вони «обидва зацікавлені в пошуку рішення». Павелл підкреслив, що США «не шукають змагання з росіянами».
«В останній рік свого президентства президент Буш запросив Путіна до свого родинного маєтку в штаті Мен — такої честі не надавали жодному іноземному лідеру», — додає Каландаров.
Автор вважає, що коли байдужість до зростаючого авторитаризму в Москві не зустріла рішучої відповіді, Кремль зрозумів, що може піти далі — і зазирнути за
межі своїх кордонів. Попри десятиліття шанобливого ставлення і закликів до партнерства, Путін все одно вирішив вторгнутися в Україну.
«Надмірна шанобливість Вашингтона цілком може бути зрозумілою в ретроспективі. Тим не менш, визнання того, що США та їхні союзники виявили незаслужену ввічливість до Росії, має спонукати політиків обрати інший курс», — підсумував Каландаров.
